Щорічно 24 березня за рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) в усьому світі проводиться Всесвітній день боротьби з туберкульозом (World Tuberculosis Day). Саме в цей день 1882 року німецький вчений Роберт Кох заявив про відкриття мікобактерії – збудника туберкульозу. ВООЗ оголосила туберкульоз національним лихом, а 24 березня – Всесвітнім днем боротьби з туберкульозом у 1993 році. В 1995 році за критеріями ВООЗ Україну було віднесено до країн з високим рівнем розповсюдження туберкульозу і зареєстровано його епідемію. Тому на виконання ініціативи Громадського руху "Українці проти туберкульозу" Указом Президента України від 22 березня 2002 року був встановлений Всеукраїнський День боротьби з туберкульозом, який також щороку відзначається 24 березня. Туберкульоз – це хронічне інфекційне захворювання, яке викликається мікобактеріями (паличками Коха). Бактерії вражають органи дихання (легені, бронхи, гортань), кишечник, сечостатеві органи, кістки, шкіру тощо. Паличка Коха надзвичайно витривала, вона не боїться холоду, не гине в спирті і розчині кислоти, може зберігатися багато років у землі і навіть вічній мерзлоті, у воді вона зберігається до 100 днів, у вуличному пилу – до 10 діб. В організм людини бактерія потрапляє переважно повітряно-крапельним шляхом, проте, частіше не викликає захворювання, а вступає в "мирні" відносини з імунною системою організму, яка контролює її перебування в організмі. Але у 10 % осіб, які інфікувалися паличкою Коха, захворювання розвивається. Це, насамперед, особи з ослабленою імунною системою. В першу чергу внаслідок захворювань, ВІЛ-інфекції, а також інших хвороб: цукрового діабету та захворювань, при яких людина повинна приймати препарати для пригнічення імунної системи. Крім того на туберкульоз, можуть захворіти особи, в яких імунна система зазнала ослаблення через надмірне перевантаження і виснаження організму. Такі стани бувають при перевтомі, надмірній праці і постійних стресових ситуаціях, поганому харчуванні, зловживанні алкоголем, наркотиками, тютюном тощо. На туберкульоз можуть захворіти навіть особи з міцним імунітетом при масивному попаданні збудника захворювання в організм. Такі ситуації зазвичай виникають при близькому контакті з хворою на активний туберкульоз людиною. Зараження може відбутися в закритих приміщеннях, які погано провітрюються, де перебуває або перебувала хвора на туберкульоз людина, у громадському транспорті та будь-яких громадських приміщеннях з великим скупченням людей. Сьогодні одна третина світового населення інфікована туберкульозом. Великого поширення ця хвороба набула і в Україні. Незважаючи на всі заходи, яких вживають для її запобігання, щогодини туберкульозом заражаються троє жителів нашої країни, щогодини вмирає один хворий, а всього хворіє 1,5% населення. З'явилась нова небезпечна форма хвороби – хіміорезистентний туберкульоз, тобто не чутливий до дії лікарських препаратів. Він розвивається у тих, хто перервав лікування.

М.А.Врубель родился семье штабс-капитана Тенгинского пехотного полка, участника Крымской кампании. Если бы не литература и искусство – тянулись бы дни полковой жизни монотонно. Было еще одно примечательное обстоятельство – в том же полку, что и отец будущего живописца, когда-то служил Лермонтов. Интерес к личности поэта не оставлял Врубеля всю жизнь. Он чувствовал в себе какое-то болезненное влечение к личности Лермонтова и его гениальным созданиям, особенно поэме «Демон», героя которой Врубель изобразил несколько раз. Осенью 1874 года Михаил поступил на юридический факультет Санкт-Петербургского университета, который окончил шесть лет спустя. В 1880 году Врубель был зачислен студентом в Петербургскую Академию художеств. Среди других прославленных учеников были Репин, Суриков, Васнецов и Серов. Жизнь не баловала юного художника. Часто приходилось жить всего на три рубля в месяц, питаться только хлебом и водой. Но гордость не позволяла просить взаймы. Михаил бывал то задумчивым, то надменным, то болезненно-самолюбивым. С окружающими сходился трудно. Он мог сказать в лицо всё, что думает о человеке. Даже Репина однажды обвинил в неумении рисовать. Художественная манера самого Врубеля была неожиданна и нова. Его не вполне удовлетворяла классическая манера, к работам передвижников он был холоден. Врубель привносит в живопись черты модного тогда модернизма. Выбор тематики Врубель сделал еще в юношеские годы. Лермонтовского Демона он воспринимал как духа, соединяющего мужские и женские облики. Этот дух не столько зол, сколько глубоко несчастен, он скорбит и страдает. Тем не менее, он властен и величав. В 1896-м году состоялась первая персональная выставка художника. Вскоре после ее окончания художник обрел семейное счастье. Его супругой стала оперная певица Надежда Забела. Однако рождение и смерть сына Саввы сильно ударило по психике Врубеля. Так началась его душевная болезнь. Кроме живописи, Врубель увлекался скульптурой, керамикой, занимался оформлением театральных постановок. Не сложились отношения Врубеля с иконописью и храмовой росписью. Слишком светской оказалась его манера. И все же фрески Врубеля можно увидеть во Владимирском соборе Киева. То есть вполне в духе времени старался быть личностью универсальной, и это у него во многом получалось. Основным заказчиком работ Врубеля был меценат Савва Иванович Мамонтов, в имении которого – Абрамцево – художник часто отдыхал и напряженно работал. Прогрессирующая душевная болезнь помешала завершить труд. К тому же, в октябре 1905 года у Врубеля стало катастрофически ухудшаться зрение, и через полгода он полностью ослеп. Так, в невменяемом состоянии и в полном мраке прошли последние годы жизни художника. Скончался он в 1910 году.

Амвросий Максимилианович Бучма (14.03.1891 – 6.01.1957) родился во Львове в семье железнодорожного рабочего и прачки. Был младшим из девяти детей. После окончания четырёхклассного училища работал чернорабочим, маляром, каменщиком, дровосеком, кельнером, музыкантом. В 1905 году в возрасте 14 лет был принят в качестве хориста и актёра на «выходные» роли на сцене украинского драматического театра общества «Русская беседа», быстро стал ведущим актером. Здесь он на всю жизнь сдружился с Лесем Курбасом. Во время Первой мировой войны воевал в австрийской армии унтер-офицером, был ранен, приговорен к расстрелу за пощечину офицеру. В 1915 году как военнопленный попал в Россию. После побега с каторги в Средней Азии в Украину был шахтером, чернорабочим, батраком. Вернулся к искусству после Октябрьской революции. Играл в театрах Н.К.Саксаганского, И.Д.Рубчака. В 1917-1919 годах учился в Киевском театрально-музыкальном институте имени Н.В.Лысенко (ныне Киевский национальный университет театра, кино и телевидения имени И.К.Карпенко-Карого). В 1919 году возглавил товарищество «Новый Львовский театр» в Дрогобыче, а в 1920 году в результате объединения этого общества с группой актёров «Молодого театра» в Виннице был создан Театр имени И.Франко под руководством им Гната Юры (ныне Национальный академический драматический театр имени И.Франко). В этом коллективе до 1921 года Бучма играл преимущественно комедийные роли в пьесах Мольера, Бомарше, Гольдони. Наиболее значительной ролью этого периода стала роль Барона («На дне» М. Горького в постановке Г. Юры). В 1921 году он отделился, основав в Черкассах театр-студию имени И.Франко, переехал с нею в Херсон. Но, вследствие голода на Херсонщине и болезни первой жены Бучмы Полины Самойленко, спектакли прекратились и театр распался. После ликвидации студии в 1922 году вступил в только что организованное в Киеве художественное объединение «Березиль» под руководством Леся Курбаса. В 1922-1926 и 1930-1936 годах – ведущий актёр театра «Березиль». В 1926-1930 годы он работает на Одесской киностудии ВУФКУ как актёр и режиссёр. В театре «Березиль» Бучма стал тем самым великим, гениальным актером украинской сцены. Здесь он сыграл свои знаменитые роли, ставшие классикой национального театра: Джимми Хиггинс в пьесе по роману А.Синклера, Пузырь в «Хозяине» Карпенко-Карого, Лейба в «Гайдамаках» Т.Шевченко, Задорожный в «Украденном счастье» И. Франко, Шут в «Макбете» В.Шекспира и др. В 1933 г. Курбаса сняли с должности руководителя «Березиль», впоследствии арестовали и расстреляли… С 1936 года и до конца жизни Бучма – актёр и главный режиссёр Киевского драматического театра имени И.Я.Франко. В 1945-1948 годах – художественный руководитель Киевской киностудии. Лучшие роли в кино: Кичатый («Назар Стодоля», 1937), генерал Терешкевич («Щорс», 1939), Тарас Яценко («Непокорённые», 1945), Алексей Басманов («Иван Грозный», 1945), Задорожный («Украденное счастье», 1952). Умер 6 января 1957 года в Киеве. Похоронен на Байковом кладбище.

«Небесна Сотня» – прийнята в Україні збірна назва загиблих протестувальників, які мали безпосередній стосунок до ідеї та акції Євромайдану (Революції Гідності) у грудні 2013 року – лютому 2014 року. Уперше «Небесною сотнею» полеглих учасників акцій протесту назвала поетеса Тетяна Домашенко у вірші «Небесна сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014 року. Цього дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, під час якого зі сцени Майдану звучала пісня «Пливе кача…», що стала неофіційним гімном «Небесної Сотні». 21 лютого 2014 року офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Впродовж зими-весни 2014 року щонайменше 30 вулиць і площ у різних населених пунктах України були названі на честь Героїв Небесної Сотні. Пам'ятний День Героїв Небесної Сотні встановлено указом Президента України Петра Порошенка № 69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні» від 11 лютого 2015 року «з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України». 21 листопада 2015 року Петро Порошенко підписав указ № 890, згідно з яким «За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності» звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) було присуджено 99 особам. 20 лютого 2015 року звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) було присвоєно ще 5 особам. 20 лютого 2015 року Петро Порошенко вручив ордена «Золота Зірка» Героя України родичам загиблих під час Революції гідності та АТО.

Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач) – геніальна українська поетеса, яку називають дочкою Прометея за її художнє слово, сповнене волелюбності й оптимізму, за силу духу і романтичність. Народилася вона 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинський в інтелігентній сім'ї: мати –Ольга Косач, українська письменниця відома під псевдонімом Олена Пчілка, батько – Петро Антонович Косач був юристом, любив літературу і живопис. У родині спілкувалися українською мовою, читали українською, російською, англійською, французькою, італійською та іншими мовами, шанували народні звичаї. Діти, а їх було шестеро, змалку ходили в національному одязі, співали народних пісень, гралися разом із сільськими ровесниками. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М.Драгоманов (дядько по матері), М.Старицький, М.Лисенко. Усе це сприяло ранньому розвитку і входженню Лесі в літературу: у чотири роки вона навчилася читати, в п'ять – грати на роялі, у дев'ять років – писати вірші, у тринадцять – почала друкуватись. У 1884 р. у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з'явилось ім'я – Леся Українка. У десять років дівчинка захворіла на туберкульоз кісток: із неповних 43 років, відведених Лесі долею на земне життя, понад 30 тривав двобій з тяжкою недугою. У 1893 році у Львові вийшла перша збірка поезій Л.Українки «На крилах пісень. Друга поетична збірка «Думи і мрії» – побачила світ у Львові в 1899 році. Її відкривала поема «Давня казка». Взагалі літературна спадщина Лесі Українки складається з ліричних поезій (збірки: «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки»), поем («Русалка», «Роберт Брюс», «Давня казка»), драматичних поем («Блакитна троянда», «У пущі»), віршованих драм («Лісова пісня»). Також Леся Українка писала прозою («Така її доля», «Жаль», «Над морем»). Твори Лесі Українки, крім великого ідейного значення, мають ще й високу мистецьку вартість. У своїх ліричних поезіях, епічних поемах і передусім у драматичних творах вона увела нові засоби мистецького слова, форми вислову, мелодію вірша. Найсильніше письменницький талант Л.Українки виявився в драматичних творах. До них вона брала теми з Біблії, старинної історії, з часів середньовіччя, французької революції. В творах письменниці виявились не тільки її великий поетичний талант, глибока й широка освіта, але й гаряча любов до рідного краю.

Наприкінці першого десятиліття ХХ ст. – 27 грудня 1910 р. у Каховці в родині робітника Павла Фоміна з’явився на світ талановитий український поет Євген Фомін. У десять років Євген залишився сиротою: батько, який був послідовним прихильником революційних ідей і під час національно-громадянської війни керував партизанським загоном на Херсонщині, 1919 р. був розстріляний німцями; мати померла у голодному 1921 р. Дитинство закінчилося, почалося зіткнення з важкими й жорстокими реаліями буття, про які значно пізніше, вже будучи досвідченим, хоча й молодим за віком поетом, він розповість у поемі “Пісня про Гаву Хлюста”. Це був один з найдраматичніших періодів його життя: “в холоді і голоді, в жахливих умовах безпритульності пройшло майже 3 роки”. У віці дванадцяти-тринадцяти років, почав писати вірші. Поетичні захоплення активно виявилися в ньому під час перебування у Херсонському дитячому будинку. А у підлітковому віці Є.Фомін починає друкуватися в херсонських газетах та швидко здобуває визнання як один з найталановитіших молодих поетів України. Перша його збірка “Поезії” була надрукована у Херсоні 1927 р., коли йому було шістнадцять. Того ж року Є.Фомін приїжджає до Харкова, де вступає на робітфак при сільськогосподарському інституті. По закінченні його зараховують до Харківського педагогічного інституту, проте весь курс навчання в інституті він не закінчив. 1935 року він їде до Києва. 30-ті рр. ХХ ст., фантасмагорійні своїми трагічними реаліями для української культури, стали періодом активного розвитку поетичного таланту Є.Фоміна. Він багато й різноаспектно працював: писав поезії та поеми, активно займався перекладацькою діяльністю, виступав з рецензіями й літературно-критичними статтями. У цей драматичний час він випустив такі цікаві книжки, як “Ескізи” (1930), “Книга поезій” (1936), “Лірика” (1938), “Поеми” (1939), “Лірика” (1941). У цей час Є.Фомін перекладав класичних поетів ХIХ століття – О.Пушкіна, А.Міцкевича М.Лермонтова, М.Некрасова, Ф.Тютчева, поетів першої половини ХХ століття – С.Єсеніна, В.Маяковського, М.Ушакова. Весною 42-го Є.Фомін добровільно вирушив у прифронтову зону Донбасу, де працював військовим журналістом. Улітку він потрапив до оточення, вийти з якого йому не вдалося, і Є.Фомін знову опинився у Києві, де нелегально мешкав у своїх знайомих. У Києві його видали гестапо й заарештували. Німецька влада пропонувала йому співпрацю й життя: Євген відмовився. Розплата наступила незабаром: 5-го листопада 1942-го року на тридцять другому році життя його було розстріляно у Бабиному Яру. Євген Фомін займався літературною діяльністю більшу частину свого недовгого життя – близько двадцяти років (орієнтовно з 1923 до 1942 рр.). В.Дячков писав про поета: “Він залишив порівняно невелику спадщину. Всього ним видано 12 книг поезій і поем...”.

День святого Миколая – свято на честь одного з самих шанованих у світі святих, який давно став символом добра і правди. Святий Миколай жив в III-IV cт. і прославився як великий угодник Божий, тому в народі його ще називають Миколою Угодником. Існує чимало легенд про його добрі справи. Так, одного дня він вирішив допомогти трьом сестрам, яких через бідність ніхто не хотів брати за дружин. Якось вночі він кинув їм через трубу камину три мішечки із золотими монетами. Потім Миколай продовжував допомогати бідним, залишаючись непоміченим і дивуючи місто. Він приносив у домівки іграшки й теплі речі для дітей, ліки для хворих. Але найголовніше – він робив це таємно і від усієї душі. День святого Миколая – це свято турботи і любові до ближнього. Вважається, що Святий Миколай охороняє воїнів, мандрівників, моряків, торговців, бідних, сиріт, і, звичайно, усіх дітей. Цього дня сироти особливо вірять, що Новий рік принесе їм диво – маму і папу. А в пам'ять про милосердя святого Миколая, в цей день відзначається Міжнародний день допомоги бідним. Святий Миколай – символ доброго духу, що дбайливо спостерігає за дитиною впродовж року. Якщо дитина робить хороше, – він радіє, якщо погане, – засмучується. І хороші вчинки, і погані святий Миколай записує в спеціальну книгу. Але малюки, як правило, в очікуванні свята і подарунків, не бешкетують, намагаючись дати зрозуміти Святому Миколаю, що вони завжди готові бути хорошими. Так само прийнято, щоб до малюків Святий Миколай приходив зі своєю свитою. Його супроводжують двоє ангелів і двоє бісів. Перші повинні повідомляти свого покровителя про хороших дітей, другі ж нашіптують Миколаю про усі провини винуватців урочистості. Перемагає завжди добро: ніхто з малечі не залишається без подарунків і всім хлопчикам і дівчаткам в ніч на 19 грудня Святий підкладає під подушку подарунки. Але у давнину в Україні існував особливий звичай «суворості»: дуже неслухняним діткам Микола крім подарунка підкладав різочку – маленький прутик, для науки за непослух і погану поведінку. Святого Миколая шанують всі християнські народи, але в кожній країні Чудотворець називається по-своєму: Миклаш, Йолупукі, Сент Ніколаус, Санта Клаус, Пер Ноель та ін. Але не важливо, як до нього звертатися, Святий завжди почує молитву про щастя, мир і справедливість.

Людвиг ван Бетховен (17.12.1770 – 26.12.1827) – выдающийся немецкий композитор, творчество которого удивляет своей многограностью: он создал не только ураганную Пятую симфонию, но и нежную пьесу для фортепиано «К Элизе», а бетховенская ода «К радости» с 1972 года является гимном Евросоюза. Людвиг ван Бетховен родился в декабре 1770 года в Бонне, в Вестфалии. Правда, точная дата рождения великого композитора неизвестна, но 17 декабря 1770 года Бетховен был крещен. Все начиналось довольно обычно. Отец суровыми методами заставляет маленького Бетховена заниматься музыкой. Потом была Вена. Бетховену 17 лет и величайший Моцарт о нем говорит: «Берегите его, однажды он заставит говорить о себе мир». В Вене он берет уроки у таких известных композиторов с мировым именем как Гайдн, Сальери, Шенк. В это же время к Бетховену приходит популярность… В 28 лет у Бетховена начались проблемы со слухом, а в возрасте 44 лет он полностью оглох. Но не сдался… Лишившись в расцвете лет слуха, драгоценного для любого человека и бесценного для музыканта, он смог преодолеть отчаяние и обрести истинное величие: практически все известные произведения Бетховен создал с ослабленным слухом. Именно в это время он написал музыкальные произведения, ставшие мировыми шедеврами на все времена: «Лунная соната», «Крейцерова соната», 3 симфония «Героическая», 5 симфония, опера «Фиделио»… Но главными произведениями последних лет стали два самых монументальных сочинения Бетховена: «Торжественная месса» и «Симфония № 9 с хором». Девятая симфония была исполнена в 1824 году. Публика устроила композитору овацию. Известно, что Бетховен стоял спиной к залу и ничего не слышал, тогда одна из певиц взяла его за руку и повернула лицом к слушателям. Люди махали платками, шляпами, руками, приветствуя композитора. Овация длилась так долго, что присутствовавшие тут же полицейские чиновники потребовали её прекращения. Подобные приветствия допускались только по отношению к особе императора… Умер Бетховен 26 марта 1827 года в Вене. Свыше двадцати тысяч человек пришло проститься с величайшим композитором.

Первый раз День чая прошел 15 декабря 2005 года в Нью-Дели после очередного форума, посвященного вопросам чая, а дата была выбрана в честь так называемого Бостонского чаепития: 16 декабря 1773 года в Америке чай просто выбросили в воду из-за нового налога на чай, введенного в Великобритании. Название «чай» происходит от китайского «чи», что означает молодой листочек. Существует много мифов и легенд, повествующих об открытии чая. Имеет место легенда, согласно которой, древние пастухи заметили бодрость и крепкое здоровье овец, которые питались листьями чайного дерева. Но большинство легенд, все же, связано со вторым китайским императором, Шэн Нунгом, жившим около 5000 лет назад. Одна из легенд повествует о том, что заботясь о здоровье людей, Шэн Нунг приказывал кипятить всю воду. И один раз в кипящую воду упал листочек с чайного дерева, вода стала коричневого цвета и приобрела приятный вкус и аромат. Однако еще задолго до Шэн Нунга искусством приготовления чая владели индусы и тибетцы. Также доказано, что еще много тысячелетий назад чайные плантации существовали в Японии и Корее. Так что утверждать, что именно благодаря китайцам этот напиток украшает наши столы, нельзя. Скорей всего, чай почти одновременно «открыли» для себя представители нескольких восточных и азиатских стран. А вот в Европе история чая берет свое начало только в 16 веке. Португальские мореходы впервые привезли чайные листья из Китая в 1516 году. Для европейцев это был очень необычный и экзотический напиток. Это интересно: 1. Стоимость наиболее дорогого чая в мире достигала 685 000 долларов за один кг. Чай этот называется Дахунпао, что в переводе с китайского языка значит «большой красный халат». Листья для чая этого сорта собирают всего с 6 кустов, которым 350 лет, растут они вблизи монастыря Тяньсинь. Ежегодно этого чая собирают менее чем 500 г. 2. Наиболее необычные сорта чая: Чай пу-эй – необычный чай, листья которого спрессованы в правильные геометрические формы и может завариваться до 10 раз; Гэммайтя – чай, изготовленный специальным образом из листьев среднего размера, смешанных с неочищенным рисом. 3. Чай в пакетиках возник первый раз в 2004 году. Нью-йоркский поставщик Томас Салливан пожелал сэкономить на упаковке при отправке образцов чая торговцам. Вместо того чтоб запаковать чай в жестяные коробочки, как это было тогда принято, он отправил чай в шелковых мешочках. Получатели не знали, что делать с мешочками, и опустили их прямо в кипяток. Торговцам такой вариант очень понравился, и впредь они просили присылать только пакетированный чай.

Кузнецов Николай Дмитриевич (14.12.1850, Степановка, Одесский уезд, Херсонская губерния – 2.03.1929, Сараево) – русский портретный и жанровый живописец, действительный член, академик, профессор Императорской Академии художеств, член Товарищества передвижных художественных выставок, один из основателей Товарищества южнорусских художников (ТЮРХ). Кузнецов, Николай Дмитриевич, сын крупного землевладельца Херсонской губернии, родился в 1850 году. Под влиянием увлечения передвижными художественными выставками, стал заниматься живописью и поступил в ученики Императорской Академии художеств, где получил три серебряных медали. В 1881 году начал выставлять свои произведения на выставках товарищества передвижных художественных выставок, а в 1897 году был назначен профессором – руководителем мастерской батальной живописи. Писал сцены из крестьянской жизни и сельские пейзажи: «Объезд владений», «Малороссиянка, отдыхающая на траве» (или «В праздник»), «Охота с борзыми», «После обеда», «Ключница», «Стадо свиней» (все шесть в Третьяковской галерее, в Москве), «Прогулка в деревне», «Старый помещик», «Стадо волов», «Мировой посредник», «Натаскивание собак», «Спящая девочка» (приобретена императором Александром III) и портреты: естествоиспытателя А. О. Ковалевского (в Государственном Русском музее), И. Е. Репина, В. М. Васнецова, В. Д. Поленова, графа М. М. Толстого, П. И. Чайковского (в Третьяковской галерее, в Москве), певца Шаляпина и др. Создал множество портретов своей дочери Марии. Часто ездил за границу, знакомясь с современными иностранными художниками и приобретая их произведения, из которых составил одну из лучших галерей на юге России. В 1920 году эмигрировал из России. Побывал в Париже, затем переехал в Королевство сербов, хорватов и словенцев, где ранее обосновались сын Михаил (инженер-технолог) и младшая дочь Людмила (по мужу Гросул-Толстая). Был принят в Белграде при Дворе короля Александра, давал уроки живописи его супруге королеве Марии. Писал в основном заказные портреты. Жил в городах Вршац, Бела-Церква и Сараево. Умер в феврале 1929 года, похоронен в Сараево. Интересные факты: Н. Д. Кузнецов – кавалер ордена Почётного легиона (1900 год). Н. Д. Кузнецов – отец знаменитой Марии Николаевны Кузнецовой-Бенуа (1880-1966) – оперной певицы, основательницы Русской частной оперы в Париже. Портрет Н. Д. Кузнецова написал Репин (1884, Национальный музей в Белграде); он же послужил Репину моделью для картин «Искушение Христа» (Дьявол), «Николай Чудотворец останавливает казнь» (палач), «Запорожцы пишут письмо турецкому султану» (казак с повязкой на лбу).

У 1950 році Генеральна Асамблея ООН запропонувала всім державам святкувати 10 грудня як День прав людини, бо саме в цей день в 1948 році було прийнято Загальну декларацію прав людини. У цьому документі задекларовано наступні принципи : рівність людей - усі люди народжуються вільними та рівними в правах, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії тощо; право кожного на життя, свободу та особисту недоторканість; заборона рабства і работоргівлі; рівність усіх перед законом; презумпція невинності та заборона зворотньої сили закону; право на свободу пересувань; право на громадянство; право на працю тощо. Також було створено ріхноманітні установи та посади для більш об'єктивного дотримання прав людини - Комісія ООН з прав людини та Уповноважений з прав людини.

Білокур Катерина Василівна ( 7.12.1900 – 10.06.1961) – унікальна українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «народного примітивізму» («наївного мистецтва»), яка є одним із символів української культури У своїх картинах Катерина Білокур розповідала світові про невичерпні таланти та душевну красу українського народу. Вона малювала тільки живі квіти і ніколи їх не зривала. «Зірвана квітка – що втрачена доля», – говорила художниця. Народилася художниця в с.Богданівка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії. Її життєвим кредо була автобіографічна цитата «Хочу бути художником!». Ця фраза є певною межею, що повністю змінила життя молодої жінки, яка була змушена пожертвувати своїм особистим щастям заради того, щоби займатись мистецтвом. Людина, яка не отримала навіть початкової освіти і жила у примітивних умовах українського радянського села, Білокур пережила усі найжахливіші сторінки української історії минулого сторіччя: революцію, голодомор, Другу світову війну, і попри все, змогла реалізувати свою зухвалу мрію стати художницею. Ще у 20-ті роки ХХ сторіччя, молода жінка прийняла самостійне і мужнє рішення присвятити себе живопису, і цей крок став могутнім протестом проти консервативного патріархального середовища, де пройшло все життя Катерини Білокур. Така відданість своєму ідеалу і неймовірна глибина творів художниці ставлять її в один ряд із найвидатнішими світовими митцями ХХ сторіччя, багато з яких, так само як і Катерина Білокур, були самоуками.

Вперше цей день відзначався 1 грудня 1988 року. Таке рішення затвердили на міжнародній зустрічі міністрів охорони здоров'я, які обговорювали необхідність обміну інформацією щодо ВІЛ-інфекції та СНІДу. Сьогодні зусилля багатьох держав світу спрямовані на профілактику поширення захворювання.

Запроваджений згідно з указом Президента України № 1310/98 від 26 листопада 1998 року та № 431/2007 від 21 травня 2007як «День пам'яті жертв голодоморів». У квітні 2010 року ПАРЄ ухвалила постанову, в якій привітала рішення Української влади встановити національний день пам'яті жертв голодоморів, та закликає владу інших постраждалих країн встановити аналогічну пам'ятну дату для вшанування жертв режиму.

Марк Твен (литературный псевдоним Сэмюэла Ленгхорна Клеменса) – выдающийся американский писатель, журналист, общественный деятель. Его родиной был штат Миссури, небольшой поселок Флорида, где он появился на свет 30 ноября 1835 г. в семье судьи. Их семейство переехало в город Ганнибал, когда мальчику было 4 года. Проведенные там детские годы оставили огромный багаж впечатлений, которого хватило на все последующее творчество. В частности, в знаменитых «Приключениях Тома Сойера» Марк Твен описал именно этот городок и его обитателей. После смерти в 1847 г. отца семейство Клеменсов осталось с большими долгами. Трудовой путь Сэма начался с 12 лет. Поначалу он помогал старшему брату, который стал издавать свою газету, и именно там время от времени появлялись его самые первые статьи. Проведя несколько лет в скитаниях по стране, Сэмюэл устраивается работать лоцманом, плавает по Миссисипи. Желание разбогатеть привело Твена на серебряные рудники, в ряды старателей. Однако удача ему не сопутствовала, и он стал работать в газете. Именно в это время впервые в его биографии прозвучал псевдоним «Марк Твен». В 1864 г. новым местом жительства становится Сан-Франциско, и в этом городе он сотрудничает уже с целым рядом периодических изданий. Первый писательский успех приходит к Марку Твену в 1865 г. благодаря юмористическому рассказу «Знаменитая скачущая лягушка из Калавераса», написанного по фольклорным мотивам. Это произведение читали во всех уголках страны, и оно было удостоено звание лучшего на то время американского произведения юмористического жанра. В 1870 г. писатель приезжает в г. Баффало (оттуда - в Хартфорд) после женитьбы на Оливии Лэнгдон. Брак позволил ему ближе узнать промышленников, представителей большого бизнеса. Его отношение к эпохе экономического роста с ее попранием демократии, коррупцией, властью чистогана выразилось в метком определении, которое со свойственным ему остроумием дал ей писатель – «позолоченный век». В 1876 г. вышли имевшие ошеломительный успех «Приключения Тома Сойера», а в 1885 г. продолжение «Приключения Гекльберри Финна». Начало 90-х гг. открывает самый непростой период в биографии писателя. В 1894 г. издательская компания Марка Твена обанкротилась, что заставило его срочно искать другие источники дохода. Ему пришлось совершать крайне утомительные поездки, в ходе которых он активно выступал перед читателями. По этой же причине он целый год провел в кругосветном путешествии, устраивая публичные лекции и читая свои произведения, на которых неизменно появлялся в белом фланелевом костюме. В 1907 году Твену был вручен почетный докторский диплом Оксфордского университета. Смерть застала Марка Твена в г. Реддинг штат Коннектикут 21 апреля 1910 г.