14-го травня 1998-го року Президентом України було підписано Указ № 471/98 про щорічне святкування Всеукраїнського Дня бібліотек. В Україні він відзначається 30-го вересня. Всеукраїнський день бібліотек свідчить про глибоку повагу народу до своєї духовної спадщини, освіти, науки, культури і, безперечно, про визнання тієї великої ролі, яку відіграють бібліотеки в житті країни. Сьогодні книгозбірні – це інформаційні, культурні, освітні заклади, які роблять вагомий внесок у розвиток українського державотворення, сприяють розбудові громадянського суспільства. За своїм природним призначенням бібліотеки є потужним знаряддям демократії, гармонізації суспільних відносин, важливим чинником інтелектуального, духовного і естетичного збагачення нації. Доносячи до людей увесь спектр різноманітних інформаційних потоків, розкриваючи реальну картину світу, вони сприяють всебічному розвитку особистості, вихованню кращих громадських якостей і патріотичної свідомості населення. Справжніми помічниками та порадниками на шляху до вершин знань і мудрості народу є бібліотекарі – вірні збирачі духовних скарбів, провідники у світ нового і непізнаного.

Чому потрібно любити читати книги?

1 . Мудрість. У книзі знайдеться відповідь на будь-яке питання. Що б не сталося в житті, книга завжди підкаже, як вчинити.

2. Нові знання. Книги – нескінченне і невичерпне джерело знань.

3. Натхнення. Історії, розказані іншими людьми, надихають на звершення.

4. Відпочинок від проблем. Читання – відмінний спосіб відволіктися від турбот і проблем, які не дають радіти життю.

5. Зміни в житті. «Книги, які змінили моє життя» – категорія, що стоїть окремо від усіх інших. Напевно, кожна читаюча людина мріє знайти ту саму книгу, яка стане поворотним моментом і запустить механізм змін на краще.

6. Емоції і враження. Читання занурює в світ фантазії, який змушує переживати цілком справжні емоції: радість, смуток, тривогу, страх, надію.

7. Інший хід часу. Читання якимось дивним, магічним чином змінює час, змушуючи його линути то швидше, то повільніше.

8. Сенс буття. Книги відкривають доступ до колективного розуму людства: на їхніх сторінках можна знайти пояснення багатьох речей, зрозуміти, як і чому існує наш світ, і що являє собою навколишня дійсність.

9. Вікно в інший світ. Книга – провідник в інші світи, в паралельну реальність чи хоча б в іншу країну. Вони допомагають побачити життя зовсім іншими очима і познайомитися з тим, з чим в буденності не довелося б зіткнутися.

10. Енергетика. Читаючи, заряджаєшся енергією автора, перекладачів, редакторів та інших людей, які вклали частинку душі в цю книгу.

11. Історія. Читання – свого роду машина часу. На потертих сторінках видань різних років зберігається історія, культура, звичаї та ідеї людей.

12. Тренажер для мозку. Хороші книги – вправи для нашого мозку: вони не дають йому застрягти на звичних речах, відкривають нові горизонти.

13. Справжні цінності. Читання повертає нас до витоків, до того, заради чого ми прийшли в цей світ: до любові, добра, щастя.

14. Ліки від безсоння. Читання – ідеальна таблетка від безсоння, яка не має побічних ефектів.

15. Веселі подорожі. Немає кращого попутника, ніж хороша книга: збірка віршів або детектив не заперечуватимуть, якщо ви вирішите чекати вильоту в кав'ярні, сядете на автобус замість таксі або прокинетеся з раннього ранку, щоб помилуватися сходом сонця. Книги складуть компанію по дорозі додому і на роботу, у відрядженні та у відпустці.

Шановні бібліотекарі!

Вітаємо Вас з Всеукраїнським днем бібліотек! Бажаємо міцного здоров’я, довголіття, родинного тепла, радості, щастя, добра, дружнього взаєморозуміння, творчої наснаги, натхнення і нових успіхів у вашій благородній просвітницькій справі!

Англійський письменник Герберт Уеллс (21.09.1866–13.08.1946) вважається батьком наукової фантастики. Протягом творчого життя Уеллс написав близько 40 романів і багато оповідань, більше десятка полемічних творів на філософські теми і стільки ж робіт про перебудову суспільства, дві всесвітні історії, близько 30 томів з політичними і соціальними прогнозами, більше 30 брошур на теми озброєння, націоналізму, загального миру тощо, 3 книги для дітей і автобіографію. Герберт Уеллс народився в передмісті Лондона Бромлі (графство Кент). Його батько, Джозеф Уеллс, і мати, Сара Ніл, працювали садівником і покоївкою в багатому маєтку, а потім відкрили невелику лавку порцелянових виробів. Однак торгівля майже не приносила доходу, і в основному сім'я жила на гроші, які батько, будучи професійним гравцем в крикет, заробляв грою. Коли хлопчикові виповнилося вісім років, йому «пощастило», як він сам висловлювався, зламати ногу. Саме тоді він і пристрастився до читання. Освіту здобув в Кінгз-коледжі Лондонського університету, який закінчив у 1888 році. В коледжі Уеллс навчався у відомого біолога Томаса Хакслі, який справив на нього сильний вплив. У 1893 році професійно зайнявся журналістикою. А у 1895 році Уеллс написав свій перший художній твір – роман «Машина часу» про подорож винахідника у віддалене майбутнє. Потім з'явилися «Острів доктора Моро» (1896), «Людина-невидимка» (1897), «Війна світів» (1898), «Перші люди на Місяці» (1901, екранізований 2010 року каналом ВВС). Ці романи забезпечили письменникові славу найзначнішого експериментатора в жанрі наукової фантастики і показали його здатність зробити правдоподібною найзухвалішу вигадку. Згодом у подібних творах, наприклад у романі «Звільнений світ» (1914), він сполучив наукову вірогідність з політичними прогнозами про прийдешню всесвітню державу. Теза про науку, здатну створити всесвітню державу, у якій людина зможе розумно використовувати свої винаходи, з наснагою повторюється у всіх книгах Уеллса, однак його оптимізм знищила Друга світова війна, після чого він в розпачі написав книгу «Розум на межі» (1945), де пророчив вимирання людства. Багато творів автора в тій чи іншій мірі автобіографічні. Уеллс визнав, що єдина книга, у якій заявлені найістотніші ідеї його життя, це «Що ми робимо зі своїми життями?» (1931), а найважливішою своєю працею вважав «Праця, багатство і щастя людства» (1932). Однак до широких читацьких кіл він пробився завдяки книзі «Нарис історії» (1920), яка багато років була в списках бестселерів. Помер в Лондоні 13 серпня 1946 року. Згідно із заповітом, після кремації два сини, перебуваючи на острові Уайт, розвіяли попіл письменника над Ла-Маншем.

Всесвітній день боротьби з тютюнопалінням — встановлений у 1987 році Всесвітньою організацією охорони здоров'я, відзначається 31 травня кожного року. В цей день по всьому світу проходять антитютюнові акції. У березні 2006 року Верховна Рада України ратифікувала Рамкову конвенцію ВООЗ з боротьби проти тютюну. Конвенція зобов'язує учасників вживати конкретних заходів, спрямованих на подолання тютюнової пандемії. Причиною появи боротьби з тютюнопалінням є передчасна смертність та хвороби в усьому світі, яким людство здатне запобігти. На сьогоднішній день, за даними звіту Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), від вживання тютюну щороку помирає понад 5 мільйонів людей; очікується, що до 2030 року ця цифра зросте до 8 мільйонів смертей щорічно. У Європейському регіоні тютюн винен у смерті близько 1,6 мільйона людей на рік. Основними причинами смертей, пов'язаних із тютюнокурінням, є серцево-судинні захворювання (47%); захворювання органів дихання (19%); рак легень (16%); інші види раку (9%) ін. причини (9%). Близько 70%, пов'язаних із тютюном, смертей сталися з людьми віком від 35 до 69 років, а це означає, що кожен померлий у цій віковій групі втратив у середньому 19 років життя. В Україні палить близько 11, 5 млн жителів, з них — 9,1 млн чоловіків та 2,5 млн жінок. У відсотковому відношенні — 60% і 11,2%, відповідно. Приблизно третина населення у віці від 18 до 25 років — є постійними курцями. Більш, як половина всіх курців свою першу сигарету викурили у віці до 12 років. Міжнародний день відмови від паління (англ. Great American Smokeout) відзначається також у третій четвер листопада. Він був встановлений Американським онкологічним товариством (англ. American Cancer Society) в 1977 році. ВООЗ повідомляє про більш ніж 25 захворюваннь, перебіг яких погіршується під впливом куріння (серцево-судинні, легеневі та онкологічні захворювання). Серйозні наукові докази зв'язку раку легень та інфаркту міокарда з курінням були приведені в багаторічному дослідженні британських учених British Doctors Study. Всесвітній день без тютюну входить в систему всесвітніх і міжнародних днів ООН.

Це свято було встановлено постановою Президії Верховної Ради Української РСР від 30.01.91 N 568-I «Про День слов’янської писемності і культури». Щорічно 24 травня у всіх слов’янських країнах урочисто прославляють святих Кирила і Мефодія — творців слов’янської писемності. 24 травня православна церква згадує святих рівноапостольних братів Кирила і Мефодія. Брати були православними ченцями, слов’янську абетку створили у грецькому монастирі. Слов’янська писемність була створена в IX столітті, близько 862 року. Новий алфавіт отримав назву «кирилиця» на ім’я візантійця Костянтина, який, прийнявши чернецтво, став Кирилом. А допомагав йому в богоугодній справі освіти слов’янських народів старший брат Мефодій. Кирило створив слов’янську абетку на основі грецької, суттєво змінивши її, щоб передати слов’янську звукову систему. Були створені дві абетки — глаголиця і кирилиця. Святкування пам'яті святих братів ще в старі часи мало місце у всіх слов'янських народів, але потім, під впливом різних історичних і політичних обставин, було забуте. На початку XІX століття, разом із відродженням слов'янських народностей, відновилася й пам'ять про слов'янських первоучителів. У 1863 році на Русі була прийнята постанова святкувати пам'ять святих Кирила й Мефодія 11 травня (24 травня за новим стилем). Одночасно зі створенням абетки було розпочато роботу над перекладом з грецької на слов'янську Євангелія та Псалтиря. Кирило та Мефодій переклали зі старогрецької мови багато книг, що започаткувало слов'янську літературну мову і книжкову справу. У середньовічній Європі слов'янська мова стала третьою мовою після грецької та латинської, за допомогою якої поширювалося слово Боже. Двадцятирічна просвітницька діяльність Кирила та Мефодія і їх учнів мала всеслов’янське значення: вони підняли освіту і спільну культуру слов’янських народів на високий щабель, заклавши тим самим основи церковнослов’янської писемності, фундамент усіх слов`янських літератур. В Україні День слов’янської писемності й культури встановлено, відповідно до Указа Президента України від 17 вересня 2004 року № 1096/2004 і відзначається щорічно 24 травня.

День Європи – це символ започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях та інтересах. 9 травня 1950 р. міністр закордонних справ Франції Робер Шуман виголосив план виходу Європи з післявоєнної кризи (Декларація Шумана). Першим кроком на шляху до практичної реалізації ідеї створення єдиної Європи він запропонував об’єднання вугільної та сталеливарної промисловості, що привело до появи 16 липня 1952 року першої з трьох європейських інституцій, на основі яких створено Європейський Союз – Європейського Співтовариства вугілля та сталі. Рішення щодо відзначення Дня Європи в Європейському Союзі було прийнято у 1985 році на Саміті Ради ЄС у Мілані. Відтоді це свято відзначається кожного року 9 травня. До 1997 року це свято мало переважно культурно-мистецьку спрямованість та носило обмежений характер. У 1997-1998 роках до святкування Дня Європи залучилися держави-кандидати на вступ до ЄС. У цих країнах святкування набуло певного політичного забарвлення і було спрямоване на формування громадської думки стосовно підтримки вступу до Євросоюзу. На сьогодні День Європи поряд з єдиною європейською валютою євро, синім прапором на якому зображено коло золотих зірок, та гімном є політичним символом та атрибутом Європейського Союзу. В Україні «…враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію…» День Європи відзначається з 2003 року в третю суботу травня згідно з Указом Президента України «Про День Європи» від 19 квітня 2003 р. № 339/2003. Відзначення Дня Європи в Україні − це важливий крок у зміцненні самоідентифікації України як європейської держави, причетної до традицій і цінностей Європи.

18-го травня, починаючи з 1994-го року в Україні, згідно Указу Президента України №165/94 від 14.04.1994 р., відзначається День скорботи і пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу. З 2014 року цей день в Україні також визначено як День боротьби за права кримськотатарського народу. Один з найбільших злочинів радянського режиму – Депортація кримських татар, сталася 18-20 травня 1944-го року. Увесь кримськотатарський народ радянська влада звинуватила у співпраці з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. Переселенню піддалися старі, жінки і діти, цілі родини. Солдати і офіцери о третій годині ночі вривалися в будинки, депортованим відводили від декількох хвилин до півгодини на збори. Зануривши на машини людей відправляли на найближчу станцію, вантажили в товарні вагони по 40 осіб, а то і більше в кожен вагон. Звідти ешелони відправляли в місця заслання до Середньої Азії. Загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала більше, ніж 250 тисяч осіб. Дорогою і протягом першого року перебування на нових землях загинуло понад 30 тисяч людей. Депортація – примусове або насильницьке переселення одних людей іншими за межі певної території – найдавніше явище. Це своєрідний «інструмент» боротьби за примарну владу. Ефективність подібного методу вкрай сумнівна і не витримує жодної здорової критики. Більш того, виступаючи в якості тимчасового заходу таке «вирішення проблеми» лише додає цих проблем, породжуючи горе, приховану ненависть, біль і страждання, які в свою чергу, неодмінно мають зворотний, дуже потужніший ефект. 5 вересня 1967 року Указом Президії Верховної Ради СРСР №493 з кримських татар були зняті звинувачення у зраді, але вони так і не отримали права повернутися на історичну батьківщину. Лише 14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію "Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав", започаткувавши процес політичної реабілітації депортованих за національною ознакою.

26 КВІТНЯ 2016 РОКУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 30 РОКІВ З МОМЕНТУ СТРАШНОЇ ТЕХНОГЕННОЇ КАТАСТРОФИ Й ВЕЛИЧЕЗНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ БІДИ СВІТОВОГО МАСШТАБУ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС.

Уродженець Херсона (а сталось це 22 квітня 1886 року Євген Сагайдачний ще в дитячому віці переїхав до Петербурга. Закінчивши Першу гімназію, юнак вступає на юридичний факультет університету, але швидко залишає навчання. Влаштувавшись юнгою на торговому кораблі, відвідує Каїр, Константинополь, Неаполь. Там він мав можливість ознайомитися з єгипетським, візантійським та ренесансним мистецтвом, а також із сучасними європейськими течіями кубізму та футуризму. Його покликанням стає малярство і скульптура. Він навчається у приватних студіях-майстернях професорів-художників Д.Кардовського та Я.Ціонглінського, відвідує заняття в училищі барона Штігліця, де активно пропагувалися пошуки в царині народного мистецтва. Захоплення авангардом приводить молодого Сагайдачного до мистецьких угрупувань «Венець» Д.Бурлюка та «Треугольник» Н.Кульбіна. У листопаді 1909 року молоді мистецькі сили Петербурга створили мистецьке об’єднання «Союз молодежи», у якому Євген Сагайдачний відігравав значну роль. Перша виставка новоутвореної групи відбулася у березні 1910 року в Петербурзі, Ризі і в Москві, на виставці найрадикальнішої авангардної групи Росії — «Бубновый валет». Випробувавши себе в різних напрямках авангардного малярства, художник, разом із С.Бодуен де Куртене, ученицею школи Михайла Бойчука паризького періоду, та М.Ле-Дантю, якому належить честь відкриття творчості грузинського примітивіста Ніко Піросманішвілі, на виставках «Союзу» пропагує «ідею первинності в мистецтві примітиву та народної творчості». За порадою С.Бодуен де Куртене, 1911 року Є.Сагайдачний їде до Львова, де група «неовізантистів» М.Бойчука готується до фрескових розписів молільні Дяківської бурси. Під керівництвом Бойчука Євген вивчає техніку та пізнає секрети темперного яєчного розпису, знайомиться з основними засадами бойчуківського «неовізантизму». Восени 1917 року Є.Сагайдачний переїжджає до Києва, працює художником у театрах міста. У 1919 р. Українська академія мистецтва відряджає мистця до Ніжина — підвищити підготовку мистецьких кадрів у художніх майстернях. А далі — у Миргородський керамічний технікум, де він викладав рисунок, малярство та скульптуру. Восени 1925 року було організовано АРМУ. До складу її ініціативної групи, поряд із Д.Бурлюком, А.Петрицьким, М.Бойчуком, В. Седлярем, І.Вроною, входив і Є.Сагайдачний. Окрім живопису, творчо-стилістичні пошуки Є.Сагайдачного проявилися у скульптурі, яку можна умовно охарактеризувати як «кубофутуристичний бойчукізм». Однак пластичні композиції — «Робітник з молотком», «Жінка навколішки», «Жінка в плахті», «Жінка, яка молиться» — відомі лише з літературних джерел: їх знищили в період боротьби з «антинародним формалізмом». У зв’язку з початком масових репресій проти діячів української культури 1932 року Сагайдачний змушений був перевестися у пролетарський Луганськ — для викладання художніх дисциплін на робфаку по підготовці вступників до реорганізованого Київського інституту пролетарської мистецької культури. Після участі в офіційних виставках в Луганську (1934) та Сталіно (1935), твори художника попали під графу «формалізму». Однак звинуватити одного із засновників російського авангарду в «українському буржуазному націоналізмі» не вдалося, що й зберегло Є.Сагайдачному життя трагічного 1937 року. У середині 1950-х рр., разом з художниками-бойчукістами — киянином Сергієм Колосом та львів’янином Охрімом Кравченком — Сагайдачний започаткував виїзди на пленери мальовничих краєвидів Яворова, Ясенова, Річки, Брусного та Пістиня. Спекотного серпневого ранку, як завжди, Євген Сагайдачний вибирався з улюбленим етюдником на мандрівку у гори. Та серце 75-річного художника не витримало далекої дороги. А посмертна виставка творів Євгена Сагайдачного відбулась у Львові 1969 року.

Шарлотта Бронте родилась в семье сельского священника-ирландца в Йоркшире (Англия). Рано потеряв мать, в детстве она пережила много горя, страдая от сурового и фанатичного отцовского характера. В 1824 году Шарлотту вместе с тремя сестрами отец отдал в бесплатный сиротский приют для детей духовенства, но через год вынужден был забрать: приют поразила эпидемия тифа. Вынужденная работать гувернанткой, много лет Шарлотта мечтала открыть свой пансион для девочек. Накопив небольшую сумму, вместе с сестрой Эмилией она поехала в Брюссель. Получив хорошее образование и блестяще овладев французским языком, девушки вернулись в Англию, но создать свое учебное заведение им не удалось: отсутствие средств и связей обрекло идею пансиона на гибель. Ни педагогическое мастерство сестер Бронте, ни опыт, ни знание французского языка, ни полученное за границей образование не сделали открытый ими пансион привлекательным для английской аристократии. Литературная одаренность Шарлотты Бронте проявилась рано, но путь к признанию оказался для нее долгим и мучительным. Убеждение, что литература — не женское дело, было в Европе того времени (и особенно в консервативной Англии) общераспространенным. Лишь в 1846 году сестрам Бронте удалось издать сборник своих стихотворений, но успех принесли Шарлотте не стихи, а роман "Джен Эйр", вышедший в 1847 году. Созданный в русле романтической традиции, социально-психологический роман "Джен Эйр" включает в себя некоторые устойчивые элементы романтического сюжета: таинственный замок, роковую женщину, прерванную свадьбу, пожар, вдруг полученное богатое наследство. Романтическим ореолом окружен наделенный байроническими чертами Рочестер — центральный мужской персонаж романа. Но романтической традицией художественные особенности произведения не исчерпываются. Отстаивающая свое человеческое достоинство главная героиня, идея равенства мужчины и женщины, протест против любого угнетения личности, смелость и неслыханная для своего времени правдивость, с которой описывается чувство, обличение расчетливости, ненависть к раболепству перед деньгами — эти качества сделали роман "Джен Эйр" важной вехой в истории английской литературы.

Бонковський Денис Федорович народився 16 квітня 1816 р. в містечку Вороновиця (нині смт Вінницького району). За походженням поляк. В літературних джерелах зустрічаються також транскрипції його прізвища Боньковський, Баньковський,Бончковський та ім’я Діонісій. Працював тривалий час у державних і судових органах. У 1834—1838 роках служив канцеляристом у Новгород-Волинському земському суді, у 1838 р. – канцеляристом в Радомисльському земському суді. Від 1838 року був секретарем у канцелярії київського цивільного губернатора. У 1850-60-х рр. жив у Бердичеві. Поклав на музику вірші Т.Шевченка «Нащо мені чорні брови», І. Завадського «Де шлях чорний», К. Думитрашка «Чорнії брови, карії очі» та ін. Поетичні й музичні твори Бонковського друкувалися в 19—20 століттях в низці видань. Серед них – «Пісні та романси українських поетів» (1956), «Українською музою натхненні» (1971), «Пісні літературного походження» (1978). Переклав українською з польської мови поему «Пісня про нашу землю» В.Поля (1860), твір «Заверуха. Українська повість» Т.-А.Олізаровського. Пісні і романси Д.Бонковського входили і входять до репертуару багатьох відомих музичних колективів і виконавців сучасності, серед яких І.Козловський, Б.Гмиря, Д.Гнатюк, К.Огнєвий, О.Петрусенко, А.Солов’яненко, квартет «Явір», хор ім. Г.Вірьовки, ансамбль Російської (Радянської) Арміі ім.Александрова, В.Гришко, К.Цісик, О.Малінін, В.Степова, М.Басков, Я.Євдокимов, брати Томіленки та ін. Автор дослідження «Про музику народних пісень» (1869), в якій охарактеризував особливості українського музичного фольклору. Помер біля 1869 р.

Николай Васильевич Склифосовский родился 6 апреля 1836 года на 2-ом карантинном хуторе около города Дубоссары Тираспольского уезда Херсонской губернии (ныне — непризнанная Приднестровская Молдавская Республика). Среднее образование Склифосовский получил во 2-ой Одесской гимназии, которую окончил с серебряной медалью. Возможно, судьба матери и отца предопредилил будущий выбор профессии Склифосовского. В 1859 году окончил курс медицинского факультета Московского университета и принял на себя заведование хирургическим отделением одесской городской больницы. В 1866 и 1867 годах работал в Германии, в прусской армии работал на перевязочных пунктах и в военном лазарете. По возвращении в Россию выпустил целую серию трудов, благодаря которым в начале1870 года был приглашён на кафедру хирургии в Киевский университет. В 1871 году Склифосовский перешёл на кафедру хирургической патологии в Императорскую медико-хирургическую академию. В том же году работал в течение 4-х месяцев в военных лазаретах нашего Красного Креста в Черногории, а затем на берегах Дуная. Несколько раз Н. В. Склифосовский принимал участие в тех или иных военных кампаниях. Так было в период австро-прусской войны во время его стажировки за границей (1866—1868), в период франко-прусской войны (1870—1871), в период Балканской войны (1876), русско-турецкой войны (1877—1878). В военных кампаниях он приобрёл практический опыт, работая в перевязочных пунктах, военно-полевым хирургом, хирургом-консультантом, ведущим хирургом русской армии. Стремление к общественному служению нашло выражение в создании по его инициативе на Девичьем Поле клинического городка. Используя свой высокий врачебный авторитет в Москве, он собрал крупные пожертвования среди купечества на строительство этого городка. Здесь он создал свою школу из многочисленных учеников, которая внесла огромный вклад для развития отечественной хирургии. Н. И. Пирогов, Э. Бергман, К. К. Рейер были пионерами антисептики в России, но им не удалось в то время сделать антисептику достоянием всей отечественной медицины. Как и во многих других странах Европы, в России внедрение антисептики также встречало сильное сопротивление. Только Н. В. Склифосовскому, благодаря его авторитету, удалось сломить это сопротивление сначала в Москве, а затем и во всей России. На I Пироговском съезде в 1885 году он выступил с блестящей речью в защиту антисептики. Деятельность на войне дала Склифосовскому материал для опубликования ряда работ по военной медицине и военно-санитарному делу : «Перевозка раненых на войне», «Наше госпитальное дело на войне» (здесь Склифосовский отмечает прогресс санитарного дела в войне 1877—1878 годов и вред дуализма власти медицинского управления на войне и др.). В 1878 году Склифосовский перешёл на кафедру академической хирургической клиники, а в 1880 году — на кафедру факультетской хирургической клиники в Москве; при Склифосовском был осуществлен проект устройства новых клиник на Девичьем поле. В 1893 году Склифосовский был приглашён стать во главе клинического института великой княгини; издавал журнал «Летописи Русской Хирургии». Последние годы жизни учёного были омрачены инсультом. Он покинул Петербург и поселился в своей усадьбе Яковцы неподалеку от Полтавы. Немного оправившись от болезни, учёный занялся садоводством. Но улучшение было недолгим, и вскоре, в 1904 году, Склифосовский скоропостижно умер. Похоронили выдающегося учёного неподалёку от места знаменитой Полтавской битвы.

Первые современные летние Олимпийские игры — проходили с 6 по 15 апреля в Афинах, Греция. 23 июня 1894 года в Париже в Большом зале Сорбонны собралась комиссия по возрождению Олимпийских игр. Ее генеральным секретарем стал барон Пьер де Кубертен. Первые Олимпийские игры современности первоначально планировалось провести на том же стадионе в Олимпии, где проходили Олимпийские игры Древней Греции. Однако это требовало слишком больших реставрационных работ, и первые возрожденные олимпийские состязания состоялись в столице Греции Афинах. 6 апреля 1896 года на отреставрированном античном стадионе в Афинах греческий король Георгий объявил первые Олимпийские игры современности открытыми. На церемонии открытия присутствовали 60 тысяч зрителей. Дата церемонии была выбрана не случайно — в этот день пасхальный понедельник совпал сразу в трех направлениях христианства — в католицизме, православии и протестантизме. Эта первая церемония открытия Игр заложила две олимпийские традиции — открытие Игр главой государства, где проходят соревнования, и исполнение Олимпийского гимна. Однако таких непременных атрибутов современных Игр, как парад стран-участниц, церемония зажжения Олимпийского огня и произнесение Олимпийской клятвы, не было; они были введены позже. Не было Олимпийской деревни, приглашенные спортсмены сами обеспечивали себя жильем. В Играх I Олимпиады приняли участие 241 спортсмен из 14 стран: Австралии, Австрии, Болгарии, Великобритании, Венгрии, Германии, Греции, Дании, Италии, США, Франции, Чили, Швейцарии, Швеции. Как и в древние времена, в соревнованиях первой Олимпиады современности принимали участие только мужчины. Программа первых Игр включала девять видов спорта — борьба классическая, велоспорт, гимнастика, легкая атлетика, плавание, стрельба пулевая, теннис, тяжелая атлетика и фехтование. Было разыграно 43 комплекта наград. Первым олимпийским чемпионом стал американский легкоатлет Джеймс Коннолли, победивший в тройном прыжке с результатом 13 метров 71 сантиметр. Поскольку искусственных бассейнов в Афинах не было, соревнования по плаванию были проведены в открытом заливе у города Пирей; старт и финиш были отмечены прикрепленными к поплавкам канатами. Кульминацией Олимпийских игр стал марафонский бег. В отличие от всех последующих олимпийских состязаний в марафонском беге, длина дистанции марафона на Играх I Олимпиады равнялась 40 километрам. Классическая длина марафонской дистанции — 42 километра 195 метров. Первым с результатом 2 часа 58 минут 50 секунд финишировал греческий почтальон Спиридон Луис, ставший после этого успеха национальным героем. Кроме олимпийских наград ему достались золотой кубок, учрежденный французским академиком Мишелем Бреалем, настоявшим на включении в программу Игр марафонского бега, бочка вина, талон на бесплатное питание в течение года, бесплатный пошив платья и пользование услугами парикмахера на протяжении всей жизни, 10 центнеров шоколада, 10 коров и 30 баранов. Награждение победителей происходило в день закрытия Игр — 15 апреля 1896 года. С Игр I Олимпиады установилась традиция исполнения в честь победителя национального гимна и подъема национального флага. Победителя увенчивали лавровым венком, ему вручали серебряную медаль, оливковую ветвь, срезанную в Священной роще Олимпии, и диплом, выполненный греческим художником. Обладатели вторых мест получили бронзовые медали. Наибольшее число медалей выиграла команда Греции — 45 (10 золотых, 17 серебряных, 18 бронзовых). Второй стала команда США — 20 наград (11+7+2). Третье место заняла команда Германии — 13 (6+5+2).

Франсуа Вийон, настоящая фамилия — де Монкорбье или де Лож, родился между 1 апреля 1431 и 19 апреля 1432 в Париже; год и место смерти неизвестны. Первый французский лирик позднего Средневековья. О его жизни известно крайне мало, больше домыслов и легенд. В восемь лет остался сиротой. Фамилию Вийон он получил от усыновившего и воспитавшего его родственника, парижского священника, капеллана церкви Святого Бенедикта Гийома Вийона, которого сам поэт называл своим «больше чем отец». В 12 лет поступил на «факультет искусств» (подготовительный факультет) Парижского университета, который закончил в 1449 г. со степенью бакалавра, а через три года получил степени лиценциата и магистра искусств, дававшие право преподавать или служить клерком. К середине 1450-х он уже достиг известности в качестве поэта. Будучи студентом, Вийон принимал участие в разгульной студенческой жизни и оказался замешанным в уголовных преступлениях. За семь месяцев скитаний вдали от Парижа Вийон, дожидаясь судебного оправдания и оставшись без денег, связался с профессиональными преступниками и уже в октябре был причастен к двум грабежам. Вернулся в Париж в начале 1456. В ночь на Рождество того же года он вместе с тремя соучастниками совершил ограбление Наваррского коллежа. В ночь ограбления им написано первое крупное произведение — шуточное послание к друзьям «Малое завещание». За последующие пять лет скитаний исходил многие области страны от Ла-Манша до Средиземного моря. Недолгое время он находился при дворе Карла Орлеанского в Блуа. Для альбома баллад на тему «От жажды умираю над ручьем», заданную Карлом Орлеанским поэтам его окружения и многократно разработанную самим герцогом, Вийон написал знаменитые стихи, известные под названием «Баллада поэтического состязания в Блуа». По условиям конкурса, поэты должны были написать шуточное стихотворение, но стихотворение Вийона оказалось не шуточным, а полным философского трагизма. В 1461г. Вийон вернулся в Париж и в предчувствии близкой смерти создал свои лучшие произведения: «Эпитафия» и «Большое завещание». Кроме этих произведений, Вийону принадлежит ряд отдельных баллад, семь баллад на воровском жаргоне (dubia), до сих пор не вполне расшифрованных (их не понимали уже в начале XVI века). В ноябре 1462 Вийона арестовали по подозрению в краже, скорее всего безосновательному, так как через несколько дней его выпустили на свободу. В том же месяце в уличной драке, затеянной товарищами Вийона, был тяжело ранен папский нотариус. Хотя сам Вийон лишь присутствовал при драке, не принимая в ней участия, он снова брошен в тюрьму, подвергнут пытке водой и присуждён к виселице (тогда же он написал «Балладу повешенных» и «Катрен»). Этот явно несправедливый приговор был по обжалованию заменён десятилетним изгнанием из Парижа и графства Парижского — «принимая во внимание дурную жизнь вышеуказанного Вийона», как гласит протокол от 5 января 1463. Через три дня Вийон покинул Париж, далее его следы теряются. Вийон умер не позднее 1491 года.

В этот день принято разыгрывать друзей и знакомых, или просто подшучивать над ними. День смеха или День дурака - это всемирный праздник, который отмечаемый 1 апреля. Традиционно в этот день принято разыгрывать друзей и знакомых, или просто подшучивать над ними. В Новой Зеландии, Ирландии, Великобритании, Австралии и Южной Африке розыгрыши устраиваются только до полудня, называя тех, кто шутит после этого времени, "апрельскими дураками". Известно, что в 1539 году один фламандский дворянин разыграл своих слуг, дав им шуточные поручения первого апреля. При этом первое прямое упоминание праздника датируется 1686 годом. Тогда английский писатель Джон Обри упомянул "Fools Holiday" (Праздник Дураков). А спустя десять лет несколько лондонцев пытались разыграть людей, зазывая на "мойку львов" в Тауэре. Относительно происхождения весьма распространенного почти во всей Европе обычая обманывать 1 апреля своих знакомых, посылая их в разные стороны под различными предлогами, существуют различные мнения. В древней Германии этот обычай был неизвестен и занесен туда из Франции в последние столетия. Хотя происхождение его и там еще не выяснено, но есть основание предполагать, что это остаток языческого, может быть, древнекельтского, праздника, отмечавшегося в связи с началом весны.

Генріх Манн (27.03.1871–11.03.1950) – німецький письменник, що увійшов в історію німецької та світової літератури передусім як гострий сатирик та автор історичних романів, есеїст, драматург. В історії всесвітньої літератури присутні дві фігури з прізвищем Манн: Генріх і Томас. Ці письменники є рідними братами і народилися в родині німецького комерсанта Томаса Йоганна Генріха Манна. Літературна діяльність синів Манна абсолютно не відповідала сімейним традиціям, згідно з якими, протягом двох сторіч всі члени цього аристократичного роду займалися виключно комерцією і громадською діяльністю. Німецька і бразильська кров текла в жилах знаменитих братів Манн: Генріх-старший колись одружився на жінці, чиї батьки були вихідцями з Південної Америки. Майбутній письменник ріс у сприятливих умовах. Батько обіймав важливу громадську посаду, що гарантувало всім його дітям (а згодом їх стало п'ятеро) блискуче майбутнє. Проте долі синів і дочок склалися досить несподівано і трагічно. Пізніше історію цього роду, а також його загибель, відобразить у своєму відомому романі «Будденброки» Томас Манн. Після того як Генріх закінчив гімназію в Любеку – у 1889 році він вирушив у Дрезден, щоб навчитися в цьому місті премудростям торгового справи. Але вже через рік перервав навчання та почав працювати в одному з берлінських видавництв в якості волонтера. Одночасно він здобував освіту в Берлінському університеті Фрідріха Вільгельма. Ні один з братів Манн не закінчив освіти, оскільки понад усе в житті вони хотіли писати. Протягом довгих років письменник не мав постійного місця проживання та переїжджав з міста до міста. Кілька років прожив в Італії. У 1982 році Генріх переніс важке легеневе захворювання. Для того щоб відновити здоров'я, батьки відправили Генріха в Вісбаден. І саме в цей час пішов з життя батько знаменитого прозаїка. Після остаточного вилікування Генріхом Манном були створені перші літературні твори. В період Веймарської республіки він був членом (з 1926), потім головою відділення літератури прусської Академії мистецтв. Після приходу Гітлера до влади в 1933 був позбавлений німецького громадянства та емігрував спочатку до Праги, а потім до Франції. З 1936 голова Комітету німецького Народного фронту,створеного в Парижі. Жив у Парижі, Ніцці, згодом, після подорожей територією Португалії та Іспанії перебрався до США. З 1940 року Генріх Манн жив у Лос-Анджелесі. Помер 11 березня 1950 року в Санта-Моніці в повній самоті.